Живий мармур від Вернетта

На старовинному мармуровому фонтані в Міському саду Одеси досі можна побачити славетне ім'я: «Вернетта».

Ця династія напрочуд вдало поєднала у своїх представниках видатний талант скульптора та ділову хватку. Клієнти Вернетта залишалися вірними клієнтами навіть у потойбічному світі, після смерті. А от їхні мармурові створіння — навпаки, починали жити власним життям, змінювали імена, біографії та подорожували містом... Але почнемо з найменш фантастичного. 

Франческо Вернетта, засновник одеської гілки сімейства, народився близько 1800 року в Ла Спеції (нині в Італії). 1831 року в Ла Спеції народилася його старша донька. А 1836-го майстер вже прибув до Одеси. 

Роком заснування своєї одеської майстерні в рекламі Вернетта зазначає 1836. Перша зафіксована адреса — в будинку Стурдзі на Катерининському майдані.

1841 року Вернетта подавав прошення на ділянку в торговому центрі Пале-Рояль біля Міського театру, «бажаючи збудувати лавку для різного роду алебастрових і мармурових речей». Але отримав відмову — місця вже скінчились. Тож Франческо Вернетта залишився де був, хоча це й не завадило йому стати найавторитетнішим одеським мармурником на наступні 30 років. 

Спадкоємцем справи батька став не менш талановитий Сеттіміо Вернетта (1841-1903), купець другої гільдії. Сеттіміо перемістив майстерню до будинку католицької церкви на розі Поліцейської та Катерининської, а близько 1875 року придбав власний будинок на Соборній площі, 4, де розмістив майстерню та оселився сам. На згадку про це залишились ініціали «СВ» у плетиві решітки центрального балкона будинку.

Майстерня Вернетта прикрасила кращі одеські дома та площі багато чим. Тут виробляли статуї, надгробні пам’ятники, парадні сходи з граніту, лабрадориту, сієніту та інших порід каміння. Але переважно працювали з мармуром, у тому числі з найціннішим — каррарським. І мармур приносив гроші. Газета «Ufficiale Del Regno D'Italia» за 1877 рік оцінювала статок Вернетта в Одесі в 100 тисяч рублів і називала його серед найпомітніших італійців на півдні Російської імперії. 

Склад сім’ї Сеттіміо Вернетта відомий нам завдяки перепису населення 1897 року. У своєму будинку на Соборній площі Вернетта займали квартири №1 та 3. Дружину Сеттіміо звали Софія. Разом з подружжям Вернетта проживають на той час донька Марія (19 років), сини Франц (17 років) та Ернест (15 років). Сини навчаються в училище Файга. В окремій квартирі мешкала 65-річна сестра Вернетта – Клементина, та сама, що народжена ще в Ла Спеції. 

Родичів ці підприємці тримали при собі, а з іншими підприємцями охоче родичались. Показово, що інша сестра Сеттіміо, Лівія, стала дружиною турецького підданця Артура Топуза, також власника мармурової майстерні. Він виробляв могильні пам’ятники та огорожки, пізніше додав до асортименту умивальники. А ще він реалізовував у своїй майстерні продукцію Вернетта.

Тим часом справи Сеттіміо йшли дедалі краще. Одесити охоче вкладалися не тільки в предмети розкоші та мистецтва, що оточували їх за життя. Для своєї смерті вони жадали не менш розкішного оздоблення, і Вернетта задовольняв ці потреби. До поважних статків додавалися поважні посади. Майже 20 років Сеттіміо Вернетта був синдиком римсько-католицької церкви, брав активну участь у справах італійського благодійного товариства. Був членом наглядового комітету Одеського міського кредитного товариства. 

Список нерухомості Вернетта зростає пропорційно його успіху та статкам. Він купує старовинний будинок на розі Дворянської та Садової, ділянку на Куликовому полі між Піроговською та Семінарською. Нарешті, путівник 1894 року несподівано називає Вернетта як власника одного зі знаменитих напівциркульних будинків за спиною Дюка. Йдеться про готель «Петербурзький».

У 1890-ті Вернетта належала ще й чимала дача на Малофонтанській дорозі. 1899 року дача була розділена на чотири частини та продана різним власникам. Розмір цієї дачі можна оцінити за такою подробицею: одну з її чвертей придбало Французьке товариство та влаштувало там цілий притулок для французьких громадян похилого віку. Близько 1897 року Вернетта придбав ще одну дачу — на Малофонтанській дорозі. Пізніше його син, Франц Вернетта, спорудив там двоповерховий маєток у неокласичному стилі. 

Сеттіміо Вернетта помер 1903 року, коли йому було 63, від розриву серця. Після панахиди та відспівування в католицькій церкві на Катерининській вулиці, він був похований на Старому цвинтарі під оригінальним монументом у вигляді... але ні, про цей монумент розповімо пізніше та окремо!

Сеттіміо залишив великий статок – будинки, дачі, майстерню, магазин. Його майстерню успадкували сини Франц та Ернест. Саме тоді зафіксований рідкісний випадок, коли родинна майстерня трохи підвела клієнта. Майстерня в той час виконувала замовлення міської думи Керчі на фонтан-пам’ятник купцю першої гільдії Василю Гущину. Пам’ятник мав бути готовий на кінець 1903 року, але встановили його лише в листопаді 1904 року. Якась затримка із постачанням мармуру.... Та погодьтеся, смерть голови майстерні — доволі поважне виправдання затримок. 

На 1909 рік у майстерні працювало 26 робітників. Вона виробляла продукції на 38 тисяч рублів на рік. Керував майстернею переважно Франц Вернетта, купець другої гільдії. Ернест Вернетта сконцентрувався на домовласництві. Йому належав прибутковий будинок на Градоначальницькій, 25. Ще один прибутковий будинок зведений для нього 1912 року за проєктом Мінкуса на Ніжинській, 52. Інші дрібні домоволодіння – на Сахалінчику, у Семінарському провулку. На вулиці Ясній, 10, чотириповерховий прибутковий будинок.

 На Французькому бульварі, 40, брати приблизно з 1912 року тримали магазин мармурових виробів. Тут, посеред заможних дач і садів, наповнених фонтанами, скульптурами, лавочками та бесідками, такий заклад був якнайдоречнішим. 

Але 1917 року одеситам стало не до мармурових прикрас і навіть не до мармурових надгробків. 10 липня 1917 року Ернест Вернетта продав якесь майно в Одесі Дмитру Захар’єнко. На жаль ми не знаємо, який саме будинок був проданий. Майстерня закрилася приблизно тоді ж. А 1918 року революційний суд постановив, що господарі зобов’язані виплатити робітникам зарплатню за весь минулий рік. І штраф за порушення трудового законодавства. Сума склала понад 47 тисяч рублів. 

У лютому 1918 року будинок на Соборній площі, 4, належав уже не Вернетта, а управлінню Бессарабських залізниць. Подальша історія сім’ї Вернетта залишається невідомою, але те, що ми не знаходимо їх серед розстріляних чи репресованих — обнадійливий знак.

А тепер — про загробне життя Вернетта, як обіцяли. 

На Другому християнському цвинтарі досі можна знайти скульптурний монумент, один із найбільш цікавих виробів майстерні Вернетта: хрест кельтського типу та мармуровий янгол перед ним. На гранітному надгробку зліва написано: «Профессор Е.А. Шевалёв, 1878-1946», а справа: «ОЛИЧКА 29 апреля 1901 - 2 января 1911». 

Професор Шевальов —людина видатна, у роки фашистської окупації він врятував сотні одеських євреїв, ризикуючи власним життям. І багато років поспіль само собою вважалося, що покійна «Олічка» була його донькою. Допоки, нарешті, не зіставили той надгробок зі смертю доньки Франца Вернетта-молодшого, Ольги, яка померла у віці 10 років, 1 січня 1911 року. Тобто покійний професор «удочерив» на страшні радянські роки покійну доньку багатіїв Вернетта. Погодьтеся, не з кожним буває. 

Не менш характерна історія сталася з пам’ятником Сеттіміо Вернетта. То був помітний серед інших монумент — цікавий за геніальною простотою оформлення. Ніяких скорботних янголів, просто фронтон будівлі в дорічному стилі з сірого мармуру. І злегка прочинені двері з каменю-лабрадору. Глибокий символ марності наших спроб проникнути в область потойбіччя і розв’язати містичну загадку життя після смерті... 

1934 року цей пам’ятник був перенесений. Перше християнське кладовище тоді варварськи знищили разом із багатьма унікальними надгробками. Але на монумент Вернетта, вочевидь, не піднялася рука. Більшовики встановили його на Другому християнському кладовищі як пам’ятник на братській могилі політкаторжан. 

Пан Вернетта, який присвятив життя створенню пам’ятників іншим, зайнявся тим самим і після завершення земних трудів.