Металевий слід в історії Одеси

Інженер-технолог Абрам Йосипович Шполянський, випускник Санкт-Петербурзького технологічного інституту, з 1885 року володів фабрикою, яка виробляла дріт, болти, штифти, гайки та інші дрібні металеві вироби. Спочатку фабрика була розташована на Госпітальній, 65 (тепер – ПТУ машинобудування).

Перші десять років роботи фабрики задокументовані на 27 аркушах, що збереглися в обласному архіві. 31 травня 1885 року Абрам Шполянський придбав з публічних торгів фабрику дроту та штифтів Фрідріха Ротмана і продовжив роботи на ній з попередньою інтенсивністю, про що повідомив 17 серпня того ж року одеському градоначальнику. Він також надав виписку з актової книги нотаріуса Арон-Бекова Галки від 29 липня 1885 р.

Шполянський спочатку мешкав у сімейному будинку на Поштовій вулиці, але в січні 1886 року переїхав до свого нового будинку на Госпітальній вулиці при заводі. Там стояв двоповерховий кам’яний будинок під залізним дахом з вежею для столярної майстерні. На другому поверсі розташовувались пакувальне, полірувальне та штифтове відділення, на нижньому – дротова фабрика та дві парові машини. На краю ділянки стояв двоповерховий кам’яний флігель. На першому поверсі були заклепочна та мийка, на другому – штифтова, сіткова та слюсарна фабрика. Документи детально перераховують всі верстати. Флігель з печами для випалювання дроту, двоповерховий складський флігель. Навпроти брами – двоповерховий будинок на 13 кімнат з вежею та лазнею. За ним – сад на 200 фруктових дерев. Льодовня, стайня та сіновал. За все це Шполянський заплатив 13 тис. карбованців.

До вересня тривало листування з приводу дозволу на утримання фабрики. Дозвіл було видано 2 жовтня. Однією з причин затримки були скарги сусідів. 17 серпня міщанин Ананій Мабаков подав скаргу, в якій зазначив, що через шум та вібрацію від фабрики у його будинку тріскаються та випадають віконні рами. Крім того, фабрична труба, що потріскалась, загрожувала падінням на сусідський будинок. Архітектор Лев Влодик підтвердив необхідність капітального ремонту труби.

Звіт за 1887 рік свідчить, що фабрика виробила за рік 60 тис. пудів штифтів, 5 тис. пудів дроту, 3 тис. пудів заклепок. Працювали дві парові машини в 65 кінських сил, два котли в 120 кінських сил та 80 робітників. Робітники жили «на квартирі кожен окремо». Платня складала від 80 коп. до 2 крб. 50 коп. на день. Десятигодинний робочий день. Збут продукції здійснювався на півдні Російської імперії.

В ніч на 13 листопада 1889 р. фабрика згоріла, і 20 листопада домовласники-сусіди звернулися до градоначальника з проханням не дозволяти Шполянському відновлювати фабрику на тому ж місці. Прохання не задовольнили. 8 грудня 1894 р. Шполянський подав прохання на заміну старого парового котла на новий.

Партнерами Абрама Шполянського в 1894 році були І. Варшавчик та Д. Корен (за приватною довіреністю). Окрім заводу, йому також належали прибутковий будинок на розі Пушкінської, 34, та Троїцької, 26, і будинок на Рішельєвській, 55.

Перепис 1897 року зафіксував всіх партнерів по управлінню заводом Шполянського та їхні сім’ї на Госпітальній, 55. Абрам Євелєвич Шполянський народився в Херсоні, йому було 41 рік. Його дружина – 33-річна одеситка Доротея Марківна. З ними жили дві доньки – Марія та Євгенія. Бухгалтер заводу Еліаш Файвелевич Варшавчик, міщанин з Каунаса, Литва, був 42 роки.

Фабричний відправник Даніель Сендер Іцков Корин, 34 років, міщанин з Радзивилова Волинської губернії (тепер Радивилів Рівненської області). Усі ці євреї, що отримали технічну чи економічну освіту, вказали рідною мовою російську, хоча напевно походили з їдишемовного середовища.

На початку ХХ ст. «громадний металургійний завод» А. Шполянського переїхав на Куяльницьку дорогу, 6-8 (тепер вулиця Вапнякова). У 1902 році інженер М. Гартельман збудував для Шполянського два сараї на Куяльницькій дорозі, 8. 2 вересня 1907 р. завод, оцінений в 600 тис. карбованців, був майже повністю знищений пожежею. Від заводу залишилися лише обгорілі стіни, а нафта горіла до глибокої ночі. Три пожежні команди проявили виключну енергію, але гасити палаючу нафту тоді ще не вміли.

Абрам Шполянський помер у Відні в ніч на 4 грудня 1908 р. Його фабрика була відновлена та продовжила працювати. На ній працювало 120 робітників, а річний обсяг виробництва складав 486700 карбованців. Завдяки трагічній загибелі робітника Пеньковича 24 серпня 1909 року стало відомо, що господарською частиною керував Е. Варшавчик, а виробничим процесом – Я. Фінкель (визнаний слідством винуватцем трагедії). Фабрикою володіла С. Шполянська (у 1909 р., друга дружина Шполянського, Софія Борисівна), «спадкоємці Шполянського» (1912-1913 рр.) та «спадкоємці І.А. Шполянського» (1914 р.). Завод переживав складні часи, його робітники брали участь в страйковому русі, багато з них потрапили на фронти Світової війни, майже припинилося підвезення сировини. В радянські часи завод Шполянського був перейменований на Сталепрокатний завод імені Ф. Дзержинського.

Абрам Шполянський мав трьох братів. Старший брат – купець 1-ї гільдії Фрол Йосипович Шполянський, володів будинком на Поштовій, 19 (тепер Жуковського, 21). Торговельний дім Шполянського, заснований у 1870 році, займався торгівлею мінеральним паливом, залізом, залізними товарами та колоніальними товарами.

Фрол Шполянський також займався торгівлею вугіллям та керосином. Нерухоме майно Ф. Шполянського в Одесі включало будинок на розі Жуковського, 12 та Польської, 18; дачу на Французькому бульварі, №27 та 29; ділянку на березі Хаджибейського лиману. У 1881 році він придбав ділянку землі на Середньому Фонтані.

14 січня 1886 р. Фрол Шполянський придбав за 10 тис. карбованців половинну долю заводської ділянки брата Абрама на Госпітальній, взявши на себе борг Абрама перед Бессарабсько-Таврійським земельним банком. Завод, таким чином, був сімейним підприємством.

Фрол Шполянський мав ділянку на Балтській дорозі, де відкрив паровий черепично-цегляний завод. Власником Благодатненського винокурного та спиртоочисного заводу №76, що виробляв 25 тис. відер спирту на рік, він був у 1899 році. Завод працював і в 1909 році, коли там було 35 робітників.

Майно Фрола Шполянського при містечку Благодатному було закладено в Бессарабсько-Таврійському земельному банку. У 1918 році банк виставив землю на публічний торг, заявлений на 3 грудня 1918 року. Власниками заводу, спадкоємцями Фрола Шполянського, були його син Юлій (Юліус) Шполянський, а також Віра, Михайло та Ольга Степановичі Райхи, діти інженера Степана Ароновича Райха та Фані Фроловни Шполянської.

Вдова Фрола Шполянська, Берта Борисівна, евакуювалася з Одеси до Константинополя і померла в Парижі 15 січня 1930 р.

Другий брат Шполянського, лікар, закінчив Медико-хірургічну академію в Санкт-Петербурзі, отримав звання доктора медицини і став практикуючим лікарем. У 1890-х роках він мешкав на Коблевській, 17, а на 1902 р. придбав будинок на Херсонській (Пастера), 23.

Павло (Файвел) Йосипович Шполянський, кандидат права, був членом консультаційного бюро при Одеському міському з’їзді мирових суддів у 1886-1890 рр. Він мешкав у будинку Халайджогло на Авчинниковському (Нечіпоренка) провулку. Пізніше перебрався до Батумі, де налагодив торгівлю кам’яним вугіллям і представляв інтереси АО Сизрансько-Печерської асфальтової та гірської промисловості. У 1912 році він повернувся до Одеси, став членом правління товариства «Труд».

За однією адресою з Павлом Шполянським мешкала Софія Борисівна Шполянська, співвласниця будинків на Троїцькій, 26, на Пушкінській, 61, на вулиці Філодорова, 15. Ці будинки належали Абраму Шполянському, і співвласниками тепер були його вдова та діти. Софія Борисівна Шполянська у 1916-1918 рр. була власницею цвяхово-витягального заводу торговельної фірми «Інженер А.Й. Шполянський» та дружиною Павла Йосиповича Шполянського.

Павло Йосипович Шполянський помер у 1917 році. 10 жовтня того року Одеський окружний суд визначив спадкоємцями його двору на Великій Арнаутській, 93, доктора медицини Григорія Шполянського та вдову інженера Раїсу Йосипівну Фаєрман.

Софія Борисівна стала власницею будинку на Преображенській, 1, але вже 21 червня 1918 р. продала його за 400 тис. карбованців Лейзеру Мошковичу Валдману.

Перша сім’я Абрама Шполянського: старша донька Марія стала дружиною присяжного повіреного Олексія Карловича Розена. Молодша, Євгенія, навчалася в музичному училищі та в консерваторії, була художницею-аматоркою. Сини Абрама Шполянського виїхали до еміграції: Ісай помер у Ніцці 23 квітня 1929 р., а Михайло – 6 вересня 1922 р. у Берліні.