Один із чотирьох миловарів

Вільгельм Мартинович Генцлер (1848 – 1911)

Християнська Європа доволі довго залишалася вкрай брудною, і пахло від неї не надто приємно. Слово «чистота» частіше за все використовували в духовному сенсі, розповідаючи про чистоту помислів, а не тіла. Мило було надто дорогим і довго залишалося серед предметів розкоші, що доступні тільки вищому класу. 

Лише в XIX столітті вчені нарешті довели важливість та користь гігієни. І в цей же період виробництво мила значно здешевшало через ще одне наукове відкриття: виявилося, що замість золи можна додавати звичайну соду. Все це стимулювало розвиток промислового виробництва мила. Митися з милом стало доступно, модно та, нарешті, обов’язково. 

Наприкінці XIX століття в Одесі виробляють мило на будь-який смак, з віддушками та без, для тіла та для прання. У продажу можна зустріти навіть зовсім екзотичні новинки — наприклад, «вдосконалене мило» чи «електричне мило від ревматизму». У місті працює понад десять миловарних заводів, чотири з яких належать німцям: Санценбахеру, Гауку, Гельдеру — та пану Вільгельму Генцлеру. 

Вільгельм Генцлер був вихідцем з одеської німецької багатодітної родини. По-справжньому багатодітної! У його батьків, Йоганна Мартіна та Софії Катарини, було п'ятнадцять дітей. Вільгельм став сьомим — золота серединка. Закінчивши реальне училище, юний Генцлер одразу почав працювати на мильній фабриці Санценбахера, який був чоловіком його сестри Христини.

Схоже, одного дня Генцлер зрозумів, що вже дізнався про виробництво та продаж мила все потрібне. Бо він вирішує відкрити власне виробництво. У березні 1886 року в «Одеському листку» з'являється повідомлення про відкриття нового парового миловарного заводу. Підприємство розташувалося в будинку на Госпітальній (нині Богдана Хмельницького) вулиці, 24. Склади для реалізації розміщувалися на Грецькій вулиці в будинку Тошковича та на території заводу на Молдаванці.

Завод Генцлера завжди поступався обсягами виробництва фабриці Санценбахера. Навіть десять років потому, 1896 року, мила і кристалічної соди тут було вироблено на 90 тисяч рублів — майже в 7 разів менше, ніж у Санценбахера. Зате Генцлер значно випереджав усіх інших конкурентів. На підприємстві був зайнятий і ще один Генцлер — брат власника Адольф, що став управителем фабрики. Інший брат – Август – був співвласником торгового дому «А. Генцлер та В. Рістер», що займався в Одесі продажем готового одягу. 

1898 року на фабриці Генцлера виробляють мила та соди на 165 тисяч рублів, тобто за два роки обсяг виробництва майже подвоюється. Кількість робітників при цьому становить трохи понад 20 осіб. 

Справи Генцлера йдуть настільки непогано, що в другій половині 1890-х років цей сьомий син вже володіє будинком на вулиці Преображенській, 83. Схоже, будинок той був дохідним, тобто ще одним вкладенням капіталу заради прибутку. Бо сам Генцлер зі своєю сім’єю, згідно з даними перепису 1897 року,  мешкає на Госпітальній, 24, за адресою його фабрики.

На 1910 рік в Одесі налічується вже 25 миловарних заводів. Однак конкуренція не заважає Генцлеру, до того ж попит на мильну продукцію тільки зростає. Річне виробництво фабрики Генцлера на той час сягає 226 тисяч рублів. 

Вільгельм Генцлер був членом багатьох купецьких товариств, де користувався великою повагою. Відпочивав він у відомому клубі «Гармонія», де одеські німці проводили час у заняттях музикою, літературою, механікою. Разом із дружиною Вільгельміною виховував синів Едгара та Олександра, дочку Лідію.

Помирає фабрикант Генцлер 1911 року, переживши дружину та двох своїх синів. Тому фабрику успадковує його єдина дочка Лідія, дружина відомого одеського купця Павла Котляревського. Під управлінням пані Генцлер-Котляревської завод продовжує працювати з німецькою точністю та якістю, немов годинник. Фірма називається на честь батька — «В. Генцлер». І до 1914 року завод знову підвищує свою річну продуктивність (вона сягає 300 тисяч рублів) при доволі невеликому збільшенні числа працівників. Магазин з продажу продукції знаходиться тепер на розі Грецької та Катерининської вулиць, у будинку Колпакчі. 

У вересні 1919 року колишнє підприємство В. Генцлера було заарештовано Центросоюзом, а 1 листопада 1920 року націоналізовано. Воно перейшло до Головного управління хімпрому, отримавши назву «Перший державний мильний завод». Хоч і з деяким запізненням для Генцлера, але його завод таки став першим в Одесі. 

Фабрика вважалася однією з найкращих по всій Україні та виробляла 25 тисяч пудів мила для білизни, гліцерину, лугу та кальцинованої соди. З 1929 колишній миловарний завод Генцлера став базовим підприємством українського Червоного хреста.

Будівля фабрики збереглася до наших днів.