Першопрохідці «дикої» Одеси

Купці Авчиннікови

Одеса 1790-х років – місце доволі суворе, незатишне, більше схоже на містечка Дикого Заходу, ніж на «перлину біля моря». Але вона може запропонувати дещо важливіше за комфорт: волю. Сюди стікаються збіглі кріпаки з території Росії та України. І місцева влада, якій конче потрібні нові люди в місті, заплющує очі на відсутність документів та дещо сумнівне походження нових одеситів. Щонайменше 3 тисячі збіглих кріпаків стають вільними мешканцями Одеси вже у XVIII столітті. Один з них – Василь Іванович Авчинніков – засновує лінію одеських поважних підприємців. 

Авчинніков дістався сюди з Курської губернії разом з дружиною Дариною, синами та племінниками десь у середині 1790-х. І, судячи з перших кроків Василя Івановича, приїхав він не з порожніми руками. Деякі ліберальні поміщики відпускали своїх кріпаків на заробітки, тож можна припустити, що первинні кошти Авчинніков заробив ще бувши кріпаком. У 1798 році він стає одеським купцем треьої гільдії з оголошеним капіталом у 2100 рублів. 

У ті часи Одеса фактично живе зовнішньою торгівлею, здебільшого – зерном. Промисловість почне розвиватися набагато пізніше. Поодинокі невеликі заводи та фабрики, що тут виникають, працюють на власні потреби міста. Це виробництво макаронів та галет, пиломатеріалів та цегли, алкогольних напоїв тощо. Серед міцних напоїв переважають вино та горілка, серед легких вельми популярні мед і пиво. Ось саме гуртовою торгівлею пивом та медом і починає займатися купець Авчинніков. Фактично він прибирає цю галузь до своїх рук.       

 Про підприємницьку інтуїцію та ділову хватку Василя Авчиннікова можна судити з одного факту: ми бачимо його серед перших власників торгових крамничок у складі Красних рядів. А це – перший торговельний центр Одеси, який будують на початку XIX століття. 

З роками цей комплекс неодноразово реконструювався і дожив до наших днів. Красні торгові (чи «гостині») ряди будувалися по обидва боки Александрівського проспекту. Спершу забудували квартали між майбутніми Єврейською та Троїцькою вулицями, навколо нинішньої «Книжки». Попервах це були примітивні одноповерхові крамнички. 

Викупивши 1802 року одноповерховий будинок купця Івана Зам’ятіна у кварталі між Єврейською та Поштовою (нині Жуковського) вулицями, Авчинніков розібрав ветху будівлю та спорудив на тому місці 11 торгових крамничок. Ці крамнички були по-сімейному розподілені між його синами Іваном і Федором (старший син, Олександр, мав крамниці на Грецькій площі). Саме ця ділянка дістала пізніше назву Авчинніківського ряду в складі Красних рядів. Квартал з торговими рядами Авчиннікових на проспекті залишався у власності господарів та їхніх спадкоємців кілька поколінь, до кінця XIX століття. 

На протилежному боці проспекту розташовувався Протасівський ряд, названий за прізвищем купця  Гавриїла Протасова. Пізніше, коли його орендували одеські купці-німці та караїми, його називали також Німецьким і Караїмським. Без назви залишився тільки первісно забудований Красний ряд.

У 1820-х роках місту вже намагаються надати більш презентабельного вигляду, упорядкувати первісний хаос. Одеський Будівельний Комітет затверджує плани Красних торгових рядів і починає контролювати забудову. Реконструкцію проводить архітектор Фраполлі, і він виконує фасади будинків крамниць в античному стилі: галереї, колони, портики. 

З розширенням торгівлі вже у 1830-40-х роках власники магазинів у Красних рядах починають закладати ці галереї перед крамничками – бо галереї скорочують торгову площу. Іван Васильович, син Василя Авчиннікова, у листуванні з генерал-губернатором підкреслює також, що галерея «перешкоджає природному освітленню, сприяє посиленню вогкості». У битві практичного з естетичним перемагає практичне.  

У 1833 році Іван Авчинніков приєднує ще ділянку землі на задвірках Авчинніківського ряду і зводить тут два великих двоповерхових будинки за проєктом архітектора Торічеллі. Ці будівлі збереглися і навіть мають цілком пристойний вигляд. Провулок з тильного боку торгового кварталу Авчиннікових змінює свою назву з «Брудний» на «Авчинніківський» (нині Нечипоренка). 

На проспекті спочатку велася торгівля різноманітним крамом – мануфактурою, залізними виробами. Поступово тут сформувався міський центр торгівлі тканинами й готовим одягом, який діяв до самої революції. Та не лише "красним" товаром і міцними напоями приростали капітали родини Василя Авчиннікова. Василь Іванович володів також одним із перших у місті цегельних заводів. Разом з родиною займався торгівлею лісом, залізом та іншими товарами. На старовинній карті Одеси 1866 року, на місці нинішнього газового заводу, позначений "Лесопильный завод Авчинниковых". У 1870 році у володінні Авчиннікових ще одно велике підприємство – паровий борошномельний млин. Вивіз зерна на той час змінюється вивозом борошна, яке дорожче та компактніше. 

Кілька століть потому цікаво помічати збіги та дивні закономірності. Наприклад, з перших днів існування Одеси досить численною і вагомою частиною міського населення були старообрядці. Цих напрочуд релігійних людей Одеса вабила знову ж таки свободою – свободою віросповідання. Старообрядці належали переважно до заможних містян, багато хто з них був приписаний до одеського купецтва. Їх згадують як людей суворих, впертих, не з боязких, а з таких, що вміють постояти за свої цінності. 

Серед міських голів Одеси російського походження зустрічаються самі лише вихідці зі старообрядницьких сімей, і їх чимало. Збіглі Авчиннікови також були старообрядцями. І найяскравіший представник родини – Іван Васильович Авчинніков (1779 –1847) – був одеським міським головою в 1827-1830 роках. Комерції радник, одеський купець першої гільдії, потомствений почесний громадянин, він увійшов до історії Одеси не лише як підприємець, а і як муніципальний діяч. Був ратманом Одеського міського магістрату, бургомістром магістрату, членом Комісії зі збирання коштів на створення госпіталю, Комітету Опікування в'язницями. Він входив до складу засновників Храму Казанської ікони Божої Матері на Пересипу. Опікувався міською лікарнею. Саме на його честь названо провулок з тильного боку Авчинниківських рядів. 

Онук і повний тезко засновника одеської родини Авчиннікових – Василь Іванович Авчинніков (1825 – 1884) був скарбником Міської управи та Міського кредитного товариства, гласним Міської думи, домовласником, благодійником. Його брат Іван Іванович (? – 1899) теж був гласним Думи. 

Цікаво, що Авчиннікови, як і Яхненки, родичалися з відомою українською родиною Симиренків. Вже перед Першою світовою війною Василь Васильович Авчинніков служив у штабі Одеського військового округу, мав чин підполковника, був старшим ад'ютантом командувача. Певний час він керував окружною військовою друкарнею. Колишні кріпаки досягли неабиякого суспільного становища. 

Ось ким були ці Авчиннікови, якщо коротко. Великі першопрохідці Одеси, що своїми важко нажитими капіталами заклали основу для майбутнього культурного розквіту міста. Пам’ять про них і сьогодні зберігає наш проспект Українських Героїв, колишній Александрівський. Пам'ятаймо і ми про них.