Лікарня-«франкенштейн» Воллернера

Абрам Борисович Воллернер

Наприкінці XIX століття Одеса стає містом водолікарень, нові популярні заклади плодяться мов гриби після дощу. І не дивно, бо перебування «на водах» стає по всій Європі не просто методом лікування, а частиною світського життя. Тут зустрічаються з людьми свого кола, знайомляться, домовляються про майбутні угоди та знаходять майбутніх наречених, лікують загадкові «нервові страждання». Тут живуть місяці поспіль, а дехто — навіть цілі сезони. Тому не дивно, що до водолікарень поважна публіка має доволі високі вимоги. 

Одеські «гідропатичні заклади», тобто водолікарні, розміщувалися тоді як у більш-менш пристосованих для цього наявних будинках, так і в новозведених. Об’єднувало їх одне – всередині то були справжні палаци. І навіть на тлі багатьох таких одеських палаців заклад Воллернера вирізнявся надзвичайною розкішшю. 

По-перше, відкрилася водолікарня Воллернера не де-небудь, а в колишньому будинку родини мільйонерів Анатра, на розі Маразліївської та Успенської вулиць. По-друге, Воллернер доклав усіх зусиль, аби до притаманної Анатра розкішної обстановки додати сучасний медичний шик. Шляхетний мармур переплівся тут із блискучим металом та електрикою — і от у 1889 році водолікарня відкрила свої двері для перших відвідувачів. 

Про доктора Абрама Борисовича Воллернера нам відомо не так вже й багато. Знаємо, що він

був поважним спеціалістом із нервових та внутрішніх захворювань. А ще відмітився як почесний член Одеського Піклування дитячих притулків, тобто був людиною пристойною, світською і не без схильності до благодійних справ. Набагато більше подробиць зберегли одеські довідники та путівники того часу про сам заклад Абрама Воллернера. Тож на ньому і зосередимося. 

Доктор Воллернер відкрив тут не лише модний гідропатичний заклад, а й цілий медичний центр, до якого також входила лікарня для внутрішніх хвороб та нервово хворих. В одному з багатьох рекламних оголошень у дужках навіть було зазначено, що це санаторій. Заклад складався з трьох окремих будівель із двома невеликими дворами між ними. У двох будинках містилися чоловіче та жіноче відділення лікарні, у третьому – гідропатичний заклад. 

«Двір, що знаходиться між чоловічим та жіночим відділеннями, є квітником з фонтаном для освіження повітря; тут знаходяться також альтанка, оточена рослинністю, де хворі влітку п'ють чай або обідають», - відмітили сучасники.

Також не лишили без уваги особливий затишок, створений Воллернером: всі кімнати високі, світлі, просторі, прибрані з комфортом і не нагадують собою лікарні. Зійшлися на тому, що заклад найбільше схожий на «хорошу сімейну квартиру». Хворі тут користувалися «квартирою» – окремими кімнатами, з постільною білизною, опаленням, освітленням, доглядом, столом, лікуванням (включно з медикаментами). Кожен лікар міг консультувати свого хворого під час перебування його в лікарні. Спільними були тільки їдальня та читальня. Лікарня також забезпечувала хворих прислугою. Плата за все це складала 150-300 рублів на місяць.

Цікавим є опис розташування лікарні (1901): «Вона знаходиться на околиці, в кращій чистій частині міста, поблизу Олександрівського парку і поблизу дач». Близькість парку особливо наголошувалась, бо «влітку хворі можуть проводити більшу частину дня в парку», а «нерухомі хворі можуть бути відправлені туди у кріслах-самокатах». До лікарні приймалися хворі, які страждали на різні хвороби спинного або головного мозку, а також пацієнти з невралгіями, невритами, судомами, паралічами, атрофіями, нервовими стражданнями, хронічними хворобами та розладами харчування. 

Гідропатичний заклад при лікарні існував як самостійний, з окремим входом з Маразліївської. Обладнане та влаштоване це відділення було за вищим розрядом. Тут знаходилися електротерапевтичний кабінет і дві водолікувальні зали з дванадцятьма кабінами. Кабіни служили для роздягання, загортання, накладання компресів і масажу.

Зал – головне приміщення водолікарні – був оздоблений у мавританському стилі: з величезними вікнами та зі скляною вітражною стелею, що виглядала як куполоподібний різноколірний ліхтар. Це давало велику кількість теплого, м'якого світла. Мармурова підлога тут перетиналася рядами візерункових чавунних доріжок, під якими було прокладено парове опалення. 

У центрі зали знаходився великий мармуровий басейн, а за ним, на піднесенні – колонада у мавританському стилі, де були встановлені трибуни з різними душами слабкого та високого тиску. Поблизу трибун стояв апарат із «циркулярними душами». В окремих кімнатах знаходилися «електричні ванни» та «парові ящики».

Медицина тоді переживала бурхливий роман з електрикою, і здавалося, що за мить людству відкриються не тільки секрети лікування всіх хвороб електричним струмом, а й сама таємниця життя та смерті. У літературі це дало нам вічний образ чудовиська доктора Франкенштейна, у медицині залишилися справді дієві процедури — як електрофорез чи гальванічні ванни. А в Одесі був доктор Воллернер, який ніяк не міг зупинитися на шляху сучасних удосконалень. 

У 1899 році Воллернер ґрунтовно перероблює водолікарню. Обидва відділення тепер мають пропускну здатність у 400-500 осіб на день. Після оновлення тут з'являються «електро-світлові ванни, вуглекислі ванни, сухоповітряні ванни, ванни, що гойдаються» та інші найдивніші новинки. Є свій апарат із ниткоподібним душем, який працює під тиском у 10 атмосфер. У головній залі облаштовані сидячі ванни зі спинними та круговими душами, розкішні мідні та мармурові ванни. У суміжній із залою кімнаті встановлені «електро-гальванічні та електро-фарадичні ванни та електричні душі».

Щоби вся ця водна пишнота надійно працювала, при лікарні влаштована власна криниця, що дає достатню кількість води та дозволяє не залежати від примхи одеського водопроводу.  

Але вся ця загадкова електрика, здається, не підживлювала підприємство Воллернера, а навпаки — виснажувала його. Неймовірна, надсучасна, прекрасна водолікарня, немов чудовисько Франкенштейна, вела свого власника до неминучого краху. 

Ще в грудні 1902 року Воллернер продає будинок на вулиці Успенській, неподалік від лікарні, за 29 тисяч рублів. Схоже, що справи вже йдуть не дуже добре, бо позбутися прибуткового будинку — одного з найдохідніших тоді бізнесів — можна було хіба що в пошуках швидких грошей. Та ситуацію це не врятувало. 

1906 року водолікарня доктора Воллернера ще згадується в довіднику «Вся Одеса». Серед нового там – «підвішування» за 15 рублів на місяць, безумство набирає обертів. А трохи пізніше будинки лікарні вже продані. Спершу вони стали власністю сім'ї Гаузнер, а з 1913 року тут з’являється приватна гімназія, що стає на короткий час одним із культурних центрів Одеси... Але то вже зовсім інша історія. 

До наших днів будинок цей зберігся, хоча й зі змінами – з'явився другий поверх. Його сучасна адреса – Маразліївська, 60. У радянські часи тут влаштували дитячий садок, потім школу, і, нарешті, 1996 року в будинку розмістилася міська єврейська школа № 94.