Одеські Гермеси

Адольф Герм (1807-1884)

1800 року Одеса все ще перебувала в кам’яному віці. У тому сенсі, що металообробки тут практично не було. 

За часів перших градоначальників металеві конструкції та вироби до Одеси переважно привозили. Першість серед такого імпорту заліза тримала Бельгія. Чавун та слюсарні вироби везли переважно з Англії. З глибин Російської імперії довозили продукцію заводів Демідова, Яковлева, Пономарьової, Мальцевських заводів. 

То коли ж і з кого почалася металообробка в Одесі? Достеменно невідомо. Забагато часу минуло відтоді, замало письмових свідоцтв та архівів залишилось. Але існує одне цікаве припущення, яке буде не зайвим викласти. 

Згідно зі свідоцтвом історика Аполлона Скальковського, першого художника-коваля виписав до Одеси герцог Рішельє 1804 року. Його звали Гермес і прибув він із Риги. І хоча не можна сказати напевно, кого мав на увазі «український Геродот», приблизно в ці часи з’являється в Одесі людина, що підходить під це описання. 

Перескочимо на тридцять років вперед — у 1834-й. Документально підтверджено, що саме тоді градоначальник Олексій Льовшин відкриває в Одесі перший, іще державний, чавуноливарний завод. Цей завод був призначений для потреб чорноморського пароплавства, «для помочі в багатьох випадках самому Чорноморському флоту», як доповідав Воронцов імператору 1838 року. Завод в першу чергу виробляв металеві деталі для місцевого флоту, лагодив пароплави та землечерпальні машини. Пізніше головним об’єктом уваги підприємства стають парові котли, які в Одесі тоді ще не виготовляли, але вже ремонтували.

Завод змінив за перші роки декількох керівників. Ним керували спочатку інженер-майор Гаюї, а з 1838 року – англійський інженер Келлі, що перебрався до Одеси зі Стамбула, де також управляв ливарними підприємствами. Надалі завод перебував під наглядом дійсного статського радника Єгора Зонтага. З 1841 року в управління заводом вступив підполковник Анастасій Сунді, чиновник штабу канцелярії генерал-губернатора Воронцова й одночасно член Комісії пароплавів. Але це все — керівники-призначенці від держави, канцелярські наглядачі за казенним підприємством.

Успіх же виробництва насамперед залежав від кваліфікованих кадрів, від майстрів, які знали, як себе веде розплавлений метал, як зробити форми, наскільки швидко нагрівати та охолоджувати розплав, скільки та яких робітників необхідно поставити на кожен технологічний процес. Так от, з моменту самого заснування першого металургійного заводу, його головним майстром і фактичним директором залишався французький підданець, уродженець Марселя Адольф Герм. Офіційно він мешкає в Одесі з 1817 року.

Ми не знаємо якості роботи Адольфа Герма. Той же Аполлон Скальковський, узагальнюючи, твердив, що метал одеського виробництва в ті часи був найбільш дурної якості та занадто дорогим. Однак Герм був, поза всяким сумнівом, першим, з кого в Одесі почалася ціла галузь виробництва.  

Завод під його керівництвом був невеликий, нехай вас не вводить в оману слово «завод». 1839 року все це виробництво займало лише частину ветхої будівлі соляного магазину. Тут іще в період Дерибаса були розміщені нашвидкуруч перші портові майстерні. Знаходилась та будівля на самому березі моря, і за високої хвилі як огорожа, так і фундамент самої будівлі заводу розмивалися водою. Так, наприклад, сталося в лютому 1843 року. Можна тільки уявити, наскільки підприємливою мала бути людина, щоб працювати з металом у подібних умовах.  

Свій вклад Адольф Герм зробив і в спорудження грандіозних одеських сходів від Бульвару до моря. За ці його труди «іноземця Герма» було нагороджено медаллю на Володимирській стрічці.

1848 року Адольф Герм, який на той час підірвав своє здоров’я та втратив дружину через холеру, просив дозволу для від’їзду на батьківщину з метою лікування. У рапорті з цього приводу було відзначено, що «місцеве начальство... не може не бажати продовження служби майстра Герма в цьому заводі по старанності, діяльності та чесності, котрі він завжди виявляв».

Коротко кажучи, майстра відпустили та пообіцяли притримати місце. 

На час відсутності головного майстра його посаду займав слюсар Луї Ніколетті, а майстернями керував механік Берд. Адольф Герм займав двоповерховий будинок безпосередньо при заводі, і після його від’їзду до Марселя Ніколетті розмістився в частині кімнат нижнього поверху.

Герм таки повернувся до Одеси. Надалі майстер придбав собі розкішний будинок, колишній графа Лідерса, на вулиці Ланжеронівській, 3. У ньому Адольф Герм і помер 1884 року на 78-му році життя «від тяжкої та тривалої хвороби». Будинок той перейшов у спадок до його великого сімейства — трьох синів, доньки та двох сестер Герма. 

Один із синів, Жюль, пішов стопами батька. Жюль Герм із 1856 року перебував на різних посадах у Російському Товаристві Пароплавства і Торгівлі (РТПіТ). До своєї смерті він залишався старшим майстром головних майстерень Товариства і вважався найстарішим тамтешнім співробітником. Помер Жюль Герм 1899 року, і домовину його до костелу на Катерининській від будинку Гермів на Ланжеронівській несли на руках службовці РТПіТ. 

Отже, ризикнемо припустити, що згаданим Гермесом був насправді Адольф Герм, і що саме він стояв біля початку металургійної промисловості Одеси. Звісно, його ніяк не могли виписати як майстра в 1804 році, бо Герм тоді ще не народився. Але коли історії переповідаються з вуст до вуст, подробиці часто плутаються. Наприклад, Рішельє того року міг не виписати майстра-металурга, а тільки виявити бажання та потребу в такій людині. Насправді легендарний одеський Гермес цілком міг з’явитися на 10-20 років пізніше, і це збігається з появою в Одесі Адольфа Герма. 

Так, Герм походив з французького міста Марселю, а Гермес прибув із Риги. Та молодому французу в пошуках місця ніщо не заважало приїхати спершу до Риги, а потім вже перебратися до Одеси, так що і тут ми не маємо принципової суперечності. А вже те, що людину з нетиповим для місцевих ім’ям — Герм — веселі одесити неодмінно прозвали б Гермесом, взагалі не викликає жодних сумнівів.