Терези і залізничні шляхи

Інженер Ілля Самойлович Кац спеціалізувався на виробництві терезів. З 1903 року він був власником і керівником технічної частини фабрики терезів на вулиці Інститутській (Дідріхсона), 3. Фабрика існувала на цьому місці з 1881-1882 років, про що згадується в путівнику 1895 року та переліках присяжних засідателів на 1895-1896 роки, коли Кацу було 46 років. Реклама в путівнику В. Коханського 1892 року стверджує, що контора і склад фабрики терезів Каца були в будинку Дуніна поруч із поштою на Поштовій вулиці, а фабрика – на Інститутській. Однак путівник В. В. Скідана поміщає заклад Каца на Успенській, 93, що, ймовірно, стосується контори, а не фабрики.

У травні 1890 року йшлося про відкриття парової фабрики терезів із ливарним відділенням на власній ділянці землі Каца на розі Мельничної вулиці та Сінної площі. У червні канцелярія градоначальника надала дозвіл на це. Оскільки Мельнична вулиця та Сінна площа навіть не поруч, у документах йдеться про Кінну площу (тепер сквер Георгія Гамова). Там, перед 1898 роком, коли підприємству стало тісно на Молдаванці, завод Каца знаходився на Балківській, 142 (тепер №130), поблизу залізничних шляхів і Великого Вокзалу, де був попит на продукцію заводу. Це стратегічне розташування полегшувало логістику і забезпечувало постійний попит на терези, що сприяло успіху підприємства.

Під час перепису 1897 року Каца вже не було на Інститутській, але там мешкали заводський коваль Ян Валевойн з дружиною та слюсар-одинак Людвіг Ліпперт. Це свідчить про те, що навіть після переїзду основних виробничих потужностей, деякі працівники залишалися працювати на старому місці, орендуючи приміщення під майстерні.

На Всеросійській виставці в Нижньому Новгороді 1896 року одеський інженер Кац отримав срібну медаль за гарні десятичні терези, виготовлені за системою "Фербенкс". Ця нагорода підтверджувала високий рівень продукції та сприяла підвищенню репутації фабрики. У 1899 році І. С. Кац значився «колишнім власником», директором-розпорядником фабрики терезів Товариства металевого заводу. Завод був великим: двигун на 175 кінських сил, 250 робітників, продукція на 150 тис. карбованців на рік. Технічну частину керував син Іллі, Олександр Кац. Офіційні представництва були в Москві, Катеринославі, Томську та Санкт-Петербурзі, що свідчило про широкий географічний охоплення бізнесу.

Напередодні Першої світової війни Ілля Кац був респектабельним фабрикантом, членом міського опікунства дитячими притулками та ради Одеського товариства для страхування робітників від нещасних випадків. Його соціальна діяльність підкреслювала важливість підприємця не лише в економічному, а й у соціальному житті міста. На початку 1918 року на підприємстві Каца пройшла перевірка наявності житлових приміщень, яка виявила сім квартир, зайнятих робітниками заводу. Це було важливим аспектом соціальної політики підприємства, забезпечуючи житлом своїх працівників.

Ілля Кац мешкав з 1908 до січня 1918 року у власному будинку на вул. Грецькій, 9. Його син Олександр займав квартиру на другому поверсі. За тією ж адресою значилася Берта Григорівна Кац, ймовірно, дружина інженера, яка володіла першою ділянкою фабрики на Інститутській, 3.

У 1918 році підприємство Каца було націоналізоване і отримало назву «Вагобудівний завод імені П. С. Старостіна». Завод успішно працював і в радянський час, забезпечуючи металургійні комбінати СРСР ваговим обладнанням. У часи НЕП завод входив до Одеського державного тресту металообробної промисловості. У 1926 році його директором був А. В. Дзедзієвський. У довіднику 1930 року – Держвагарня ім. Старостіна, підприємство Укртремасу. Далі історію заводу можна знайти на сайті ОАО «Точмаш».