Цілющий та золотоносний бруд

Петро Михайлович Амброжевич  (1855 – 1922)

Існує така версія, що головні багатства Одеси досі лежать десь посеред бруду. Та не поспішайте обурюватися: «Неподобство! От завжди в нас так…» Річ у тому, що, власне кажучи, це багатство і є – бруд. 

Ще в 1833 році лікар Ераст Андрієвський звернув увагу на цілющі якості Куяльницького лиману взагалі та особливо – тутешніх грязей. І одразу ж запропонував створити тут санаторій з купальнями, для прийняття теплих, грязьових та пісочних ванн. Слава про лиман почала поширюватися, деякий час курорт процвітав. Але потім, під млявим управлінням місцевої влади, настає період занедбання лиману, що тягнеться десятиріччями. 

Одним із тих підприємців, хто своєю ініціативою повертає славу Куяльницькому курорту, стає доктор Петро Амброжевич. 

Петро Альфонс Ян Михайлович народився 1855 року в місті Окніста (сучасне Акністе, Латвія), де володів маєтком його батько – дворянин Михайло Матеуш Амброжевич. Амброжевич-батько теж був підприємливим, але його ініціативи мали трохи інший характер: за участь батька у Польському повстанні всю сім'ю Амброжевичів вислали до Сибіру. Згодом їм дозволили жити в європейській частини імперії, але маєток вже не повернули.

Петро Амброжевич закінчив Військово-медичну академію в Санкт-Петербурзі та оселився в Брянську, де якийсь час служив молодшим лікарем у 143-му Дорогобуйському полку. Саме там він починає випускати перший у Російській імперії журнал, присвячений проблемам вагітності та дітонародження – «Акушерка». Сьогодні важко навіть оцінити важливість такого видання на ті часи, бо акушерська справа наприкінці століття все ще залишала бажати кращого. Смертю матері завершувалися одні пологи на сотню, дитяча смертнісь була ще вищою. Петро Амброжевич стає не тільки ініціатором появи журналу, а й головним його редактором.

У 1893-му Амброжевич залишає армію та переїжджає до Одеси. Тут він займається лікарською практикою і служить товаришем директора Павлівського притулку пологового Одеського товариства для піклування немовлят і породіль. Журнал «Акушерка» він продовжує випускати в Одесі, видання регулярно з’являється двічі на місяць. Лише в складні 1913-16 роки періодичність журналу змінилася, він став щомісячним. 

Оселився Амброжевич на вулиці Дворянській кут Ніжинській, із дружиною Капітоліною, дітьми – Володимиром та Єлизаветою – і прислугою. Пізніше в родині Амброжевичів на світ з'являться ще Михайло, Наталя та Софія. Велика родина, акушерська справа тут вочевидь на висоті. У своєму первістку Володимирі лікар бачить продовжувача сімейної справи, тому той вступає на медичний факультет в Одесі.

Десь наприкінці XIX століття Петро Михайлович вирішує трохи розширити сферу діяльності. Він відкриває власний приватний санаторій на березі Куяльницького лиману.

Не зважаючи на те, що в 1892-му на Куяльнику було побудовано нову будівлю міської грязелікарні, приватні пансіонати все одно мали попит. Тож 1897 року нова грязелікарня Амброжевича починає працювати й невдовзі стає однією з найкращих на Куяльницькому лимані. Як йому це вдалося?

Корисних родинних зв’язків (як от одеські євреї чи греки) Амброжевич не мав. На вдале місце розташування теж не пошлешся. Заклад поляка знаходився не в центрі курорту, хоча на той час це вже не було проблемою. Далекоглядний колега Амброжевича – доктор Яхімович – провів до себе на дачу кінно-залізничну дорогу («конку»), якою могли користуватися всі, хто прямував на лікування до приватних санаторіїв. А все ж таки заклад виділявся серед інших. 

Усі будівлі грязелікарні Амброжевича були розташовані в тінистому саду та закриті від північних вітрів виступом Жевахової гори. Кілька затишних будинків, пристосованих для мебльованих кімнат, здавалися з усім необхідним. Включно зі столом, лікарською допомогою та користуванням лиманно-лікувальним закладом. Вартість цих приміщень стартувала від 130 рублів на місяць. 

Для купання в лимані були влаштовані чоловічі та жіночі купальні.

У самій грязелікарні можна було прийняти грязьові, ропні, вуглекислі ванни.

Деякою проблемою були сперте повітря та важкі випари, що йшли від грязьових ванн.

Тому особливу увагу в санаторії приділили вентиляції ванних кімнат: висота стелі сягала 8 метрів, обладнано було також особливий горищний пристрій. Серед корисних послуг тут пропонували масаж та інші оздоровчі процедури.

Для дозвілля відпочивальників були піаніно, грамофон, газети – усі тогочасні розваги. Пізніше на дачі з'явиться навіть колісна яхта "Прогулянка" (тоді лиманом ще могли ходити невеликі судна). Тож схоже, що лікар Амброжевич просто знався на тому, як створити високий, аристократичний рівень сервісу. До того ж добре вивчив справу, якою займався, от і весь секрет успіху. Просто? А спробуйте повторити!

Для реклами санаторію випускалися поштові листівки з видами лікарні,

але в таких справах завжди найкраще працює «сарафанне радіо» серед поважної публіки. Лікувальний сезон у ті часи тривав з травня по вересень. І, судячи з листування дружини й помічниці Амброжевича – Капітоліни Георгіївни – за цей час санаторій встигали відвідати пацієнти з багатьох європейських країн. Звісно, бувало тут і чимало земляків-поляків. Один з них, Євгеніуш Янішевський, написав про санаторій у своїй книзі «Спогади одесита 1894 – 1916».

Цікавий факт: 1910 року в лимані, прямо навпроти дачі Амброжевича, було виявлено

важливий артефакт. На глибині 3,5 метри грязечерпальна машина захопила

старовинний якір, ще з часів перебування на території сучасної Одеси генуезців. Знахідку передали до місцевого археологічного музею – як важливе підтвердження того, що Куяльницький лиман раніше з'єднувався з морем і в його акваторію заходили судна.

Тим часом видавнича та лиманна справа не заважають Амброжевичу встигати всюди: він продовжує працювати в Павлівському пологовому будинку та в повивальній школі,

він зберігає лікарську практику і є членом товариства благоустрою Куяльницького лиману.

Пересічний добродій, який геть не знається на економіці, завжди радіє фіксованим низьким цінам. Однак Амброжевичи добре знали, як працює їхня справа. Бізнес надає сервіс, гостинність, якість – так! Але все ж таки за розумні гроші. На жаль, перед початком Першої світової війни місто встановило надзвичайно низькі ціни на грязьові ванни, що призвело до банкрутства багатьох приватних закладів на лиманах. Подружжя Амброжевичів скаржилося на це, проте лікарня продовжила роботу, навіть під час війни. Тоді деякі приватні санаторії були повністю перепрофільовані для лікування поранених воїнів, але Петро Михайлович і надалі пропонував послуги свого закладу для цивільних клієнтів. 

Під час Громадянської війни Амброжевича заарештувала Надзвичайна Комісія – за несплату грошового внеску. Врятувати його вдалося тільки завдяки втручанню високопоставлених пацієнтів. Не чекаючи, чим закінчиться весь той безлад та жах, лікар разом зі своєю родиною залишає Одесу. Вони переїжджають спочатку до Варшави, а потім до Познані, де Амброжевич продовжує лікарську практику.

Петро Амброжевич помер у грудні 1922 року. Його син Володимир став доктором медичних наук у Польщі, брав участь у Другій світовій війні. І ті трагічні жахи, від яких врятувався батько, врешті решт наздогнали сина. Володимир Амброжевич потрапив у радянський полон, був розстріляний у Катинському лісі. Проте син Володимира Павло вижив і став відомим польським економістом та хіміком.

Лікарня Петра Михайловича Амброжевича в Одесі була націоналізована більшовиками. Довгий час там розташовувався санаторій імені Семашко, що складався з десяти флігелів. Санаторій знову бачив відвідувачів, проте відвідувачі вже не бачили колишнього блиску та сервісу. У 2000-х роках усі будівлі цього лікувального закладу були розібрані. Золотоносний бруд Куяльницького лиману чекає свого часу…