Між пансіоном та книжковою лавкою

Людвіг (Луї) Михайлович Вільєтті  (1790 – 1864)

Книжка з'явилася в Одесі майже з перших днів міського будівництва. Багато товарних місць на судах, що приходили до одеського порту, були зайняті книгами. Влада чудово розуміла як усю важливість книжок, так і їхню небезпеку для себе. Тому й Цензурний комітет в Одесі з’явився теж майже одразу, ще 1796 року. А тим часом майбутній одеський книгопродавець пан Вільєтті, мабуть, читав свої перші книжки в рідному італійському місті Турині...

Приїхавши 1816 року до Російської імперії, цей сардинський підданий отримав від Московської губернської гімназії свідоцтво «про пізнання в італійській мові». Невідомо, якими ще пізнаннями володів пан Вільєтті, але вони якось дозволили йому відкрити «чоловічий шляхетний пансіон» у містечку Золотопілля Київської губернії. Йому нема ще тридцяти років, однак якимось чином цей молодик викликає повагу та довіру в серцях людей з чималими грішми. Бо вартість річного пансіону становила 600 рублів асигнаціями, тобто вчились у Вільєтті сини забезпечених сімейств. 

За деякий час Вільєтті вирішує знову змінити місце та сферу діяльності. 1840 року він переїжджає до Одеси, де купує колишню книгарню Давіда Мієвіля на Дерибасівській, в будинку Гуровича. Швейцарець Мієвіль напередодні був висланий з імперії за продаж заборонених книжок. Так, Цензурний комітет продовжував працювати як годинник. 

Постійний нагляд за книжковими лавками та бібліотеками тоді здійснювала поліція, яка мала відомості про кожну заборонену книгу. Виявлені заборонені видання підлягали вилученню. А порушників на кшталт Мієвіля висилали за кордон із забороною на в'їзд до Російської імперії. Книгарні примусово закривалися і продавалися на публічних торгах. Ось таку книгарню — доволі ризиковий бізнес на ті часи! — і придбав собі сміливий підприємець Вільєтті. 

На Мієвілі слід зупинитися детальніше. На відміну від Вільєтті, цей книгопродавець видавав каталоги своєї продукції, тож ми можемо скласти уявлення про асортимент тодішньої одеської книгарні. Наприклад, його «Каталог англійських книг» складається з 268 видань: художня література, словники, описи подорожей, література з сільського господарства, медицини, історії. Серед авторів – класики: Шекспір, Мільтон, Дефо та автор багатьох тодішніх бестселерів Вальтер Скотт (у продажу було навіть повне зібрання його творів у 25 томах).

Основний каталог «книгарні Д. Мієвіля в Одесі та Сімферополі» має підзаголовок: «Каталог книг з історії, мемуарів, театральних п'єс, віршів, суміш, белетристика, романи і т. д. і т. п.» Тут перераховано 796 назв, серед яких переважно французька художня література (Шатобріан, Бальзак, Гюго) і переклади російських авторів французькою мовою.

Цікаво, що в магазині італійця Вільєтті теж переважали книги французькою мовою. Але, на відміну від попереднього власника, Луї Вільєтті пропонував своїм клієнтам більше навчальної літератури — давалися взнаки «пансіонне» минуле, його педагогічна діяльність. 

Та перш за все Вільєтті оголосив про повний розпродаж запасів книг, що залишились після Мієвіля. Звісно, все заборонене було вже конфісковано владою, але, як то кажуть, від гріха подалі... Книги реалізовувалися вдвічі дешевше від їхньої вартості. Але на свої книги продавець також мав систему знижок: купуючи на 30 рублів сріблом і більше, клієнти отримували знижку в 10 відсотків. 

Крім книг, італійський книгопродавець реалізовував картини, атласи, глобуси та письмові приналежності. І дещо незвичні для книгарні товари — о-де-колон 1-го сорту та стеаринові свічки фабрики Каллета. Але цей набір стає зрозумілим, якщо згадати, що найчастішими відвідувачами книжкової лавки були студенти Рішельєвського ліцею. Той, хто не міг дозволити собі купувати книги, користувався послугами читальні, бо книгарня функціонувала також і як бібліотека. 

1842 року Луї Вільєтті розширює свою справу і відкриває ще одну книгарню в Харкові. Для поповнення асортименту книг італієць особисто виїжджає до Франції, Бельгії та Італії. Там він налагоджує контакти з багатьма місцевими видавництвами. Після повернення регулярно повідомляє, що в його магазині можна придбати «найпрекрасніші твори, видані в цих країнах».

За час свого існування магазин Вільєтті в Одесі «мігрував» кілька разів, завжди до інших будинків на тій же Дерибасівській. Тільки з 1844 по 1846 рік його заклад працював на Катерининській, 32. Можна припустити, що йому доводилося міняти місця торгівлі через конкурентів, що підбиралися надто близько. Наприклад, пан Михайлов якось тримав свою книжкову лавку в тій самій будівлі, що й Вільєтті. А те, що переїжджав він завжди недалеко, теж пояснюється просто. На 1850 рік в Одесі налічувалося 5 книгарень, і всі вони зосередилися в районі вулиць Рішельєвської, Дерибасівської та Катерининської — навколо Рішельєвського ліцею, який забезпечував клієнтуру. 

1854 року Луї Вільєтті все ж таки повертається до попередньої професії — відкриває на Троїцькій вулиці, в будинку Ростовцева, пансіон для дітей чоловічої статі.  Два роки потому італієць продає свій книжковий магазин, аби зосередитися на одній справі. Пансіон пізніше переїде ближче до моря, в будинок генеральші Нілус у Театральному провулку. Під час Кримської війни заклад Вільєтті прийме на виховання дітей загиблих штаб- та оберофіцерів.

Помер Людвіг Михайлович 1864 року. Після його смерті в Одесі зазначили: він «протягом останнього двадцятиріччя мав найкращу в місті французьку публічну бібліотеку». 

Син Луї Вільєтті Юлій був членом-кореспондентом Одеського товариства історії та давнини. Про доньку книгопродавця відомо лише те, що вона виступала в театральних виставах. Цікаво дізнатися, що вийшло з інших дітей Вільєтті — з учнів пансіону, багатої «золотої молоді» того часу та з вихованих ним офіцерських сиріт. Але це вже тема для зовсім іншого дослідження. 

Проблем із Цензурним комітетом чи поліцією пан Вільєтті жодного разу не мав.