Творець одеської естакади

Едмунд Лі (Едмунд Генріхович) Гарріс 

Багато речей навколо нас названі на честь людей, які не мають до них жодного відношення. Так, Наполеон не виробляв тортики, Цезар не вигадував салати, а Коцебу не будував мости в Одесі. Насправді так званий міст Коцебу збудував скромний інженер Едмунд Лі Гарріс. Хоча кого ми обманюємо? Він ніколи не був скромним. 

Свої перші масштабні проєкти Гарріс будував 1864 року на Кавказі, на запрошення уряду Російської імперії. Протягом шести років він займався будівництвом залізниці Поті-Тіфліс та керував спорудженням Маріїнського зрошувального каналу біля Тбілісі. Тамтешнє керівництво відгукнулося про нього так: «Гарріс виказував постійну найбільшу енергію та з особливим розмахом виконував завжди обов’язки, які на нього були покладені». 

У 1870-х роках інженер Гарріс — з усім його особливим розмахом — з’являється в Одесі. А розмаху на той час місце потребувало відчайдушно. Слава одеського порту меркла, він потроху застарівав, вантажні потоки все частіше йшли через порти-конкуренти. І саме в цей час інженер Гарріс будує 1872 року знамениту одеську портову естакаду. Ця сучасна естакада не тільки розв’язує проблему доставлення зерна без блокування роботи всіх інших служб порту. Вона ще й набагато пришвидшує процес завантажування зерна на кораблі. І по суті дарує одеському порту нове дихання.

Але в низці важливих одеських проєктів Гарріса цей — тільки перший. 1879 року інженер пропонує власний проєкт, що передбачає розширення та підняття естакади разом із будівництвом хвилелому. Він також опікується будівництвом механічних зернопідйомників на Платонівському молу та гілки естакади до них. Механічні конвеєри для завантаження зерна на кораблі стають цікавинкою одеського порту, це відзначають у путівниках того часу поряд з естакадою. Ці конвеєри також запропонував Едмунд Гарріс.

1884 року інженер Гарріс бере участь у перемовинах з приводу початку будівництва Херсонського водогону. І того ж року в Одесі на Куликовому полі  відкриває власний бізнес – сигналізаційні майстерні (саме так первісно класифікувався його завод). Завод розміщувався не зовсім на Куликовому полі, а трохи далі по Середньофонтанській дорозі, між дорогою та Семафорним провулком. Тепер більша частина цієї площі зайнята автомобільною стоянкою перед торговим центром Fontan Sky. 

Майстерні Гарріса починаються скромно: лише три токарних та два свердлильних верстати, працюють вони від людського приводу. Виробляють переважно механічну сигналізацію для залізниці — на той час технічну новинку. 1887 року на заводі з’являється і перша парова машина. Виробництво постійно зростає. Окрім залізничних замовлень, Гарріс постачає своє обладнання елеваторам, гасоналивним станціям та кишинівському водогону. 

Інженер Гарріс встигає попрацювати майже в усіх важливих інфраструктурних проєктах. Він — серед пайовиків акціонерного будівельного товариства, створеного за участі міського голови Григорія Маразлі, що вказує не тільки на солідні гроші, але і на високий статус. На початку 1890-х років Гарріс бере участь у будівництві на терміналі Південно-Західної залізниці на Тираспольській заставі зернового елеватора для експортного зерна. Проєкт обійшовся в 500 тисяч рублів. Елеватор був розрахований на 12,5 млн чвертей зерна. Зерно зважувалося, очищувалося й сортувалося автоматично, всі приміщення освітлювалися електрикою. 

Кожен такий проєкт давав Гаррісу безцінний новий досвід, який він негайно впроваджував на власному виробництві, розширюючи асортимент товарів та послуг. Отже, нічого дивного, що вже в 1892 році Гарріс пропонував будівництво елеваторів, водогонів, нафтопроводів та інших технічних споруд. 

Іншим історичним артефактом діяльності Гарріса в Одесі став знаменитий Поліцейський міст, пізніше чомусь найменований на честь колишнього новоросійського генерал-губернатора графа Коцебу. Міст не тільки збудували за проєктом Гарріса спільно з архітектором Ландесманом — Гарріс особисто їздив до Франції замовляти металеві частини конструкції мосту. 

1893-1894 роки — Гарріс зосереджується на управлінні своїм заводом. За рік тут виготовляють продукції на 65 тисяч рублів: парові котли, покрівельні ферми, конвеєри, виноградні преси. І, звісно, прилади та апарати для залізничної сигналізації, з яких все починалось. Кількість робітників, що залучені на підприємстві протягом року, коливалась від 32 в лютому до 53 в липні, коли навантаження було максимальним. 

Продукція підприємства ставала все різноманітнішою, тому з 1896 року її вже розподіляють на окремі категорії: сигналізація, слюсарно-котельні вироби, дрібне механічне виробництво. Сигналізацію Гарріс виробляє за низкою відомих систем: гідравлічна система Біянкі-Сервета (завод Гарріса був офіційним представником в Одесі цієї італійської фірми) та електрогідравлічна система. Пропонувалося також блокування шляхів системи Сайкса. 

Станом на 1909 рік на заводі Гарріса працює вже 64 людини. Річне виробництво сягає 93 тисяч рублів. Підприємство має офіційне представництво в Санкт-Петербурзі.

До речі, ставлення Гарріса до працівників — не менш прогресивне, ніж його продукція. При заводі в житловому флігелі влаштований сучасний приймальний покій з ліжками. Власник заводу своїм коштом утримує при підприємстві лікаря, виділяє гроші на ліки та обладнання. Робітники підприємства Гарріса застраховані від смерті та нещасних випадків у страховому товаристві «Росія».

У закордонному листуванні Гарріса того часу зустрічаємо екзотичну адресу: «Villa Harris, Koulikovo, Odessa». Адреса кумедна, але доволі точна. Спочатку Гарріс мешкав у будинку Боффо в Театральному провулку, але згодом надовго оселився на своєму заводі на Куликовому полі, на Середньофонтанській дорозі, «за Пасажирським вокзалом». 

А масштаби проєктів Гарріса зростали. Він зайнявся будівництвом «червоних пакгаузів» у міському порту Одеси. 1902 році творець одеського елеватора пропонує амбітний проєкт будівництва зернового порту між Нафтовою та Практичною гаванями. Передбачається 15 якірних місць, транзитні сховища для перевірки зерна, електричне освітлення, яке дозволить подовжити робочий день. Проєкт ставить за мету повернути інтерес до Одеси як до порту експорту зернових світового рівня. І це могло спрацювати! Однак війна з Японією, революційні події 1905 року та інші історичні негаразди не сприяли інвестиціям у довготривалі будівельні роботи. Проєкт Гарріса не здійснився. 

Що відомо про сім’ю Гарріса? Знаємо, що він мав сина та доньку. Свого сина, схоже, влаштував учнем для вивчення електрифікації до «компанії Джеймс Сімпсон і Ко» в Лондоні. Далі Борис, син Гарріса, служив десь в Єгипті та Судані, регулярно повідомляючи про обставини своїх мандрів у листах батькові. 

Приблизно тоді починаються перші негаразди зі здоров’ям видатного інженера.  Гарріс ретельно підстраховується: 4 вересня 1910 року оформлює в одеського нотаріуса довіреність на свою дружину Берту. Довіреність — генеральна. Берта зможе від імені Гарріса завідувати справами, кредитуватися, розпоряджатися майном, укладати угоди та вимагати виконання вже укладених. Там же оформлюють духовний заповіт на випадок раптової смерті Гарріса. Дружина призначена єдиною спадкоємицею. Окремо підкреслювалося, що їй належить продовжувати всі роботи, які взяв на себе завод Гарріса, зокрема по поточному контракту з Київською міською управою — на предмет будівництва міської каналізації. 

Згадки про важкий стан здоров’я зустрічаються в листуванні Гарріса у вересні 1912 року. Але водночас Гарріс продовжує будівництво зернового елеватора в Миколаєві. Схоже, згодом хвороба відступила. У 1913 році бачимо Гарріса активним членом Одеського відділення Імператорського технічного товариства. Його постійно запрошують як фахівця — то для обслідування будівлі Новоросійського університету на предмет появи в ній тріщин, то для засвідчення нового електричного трамвая. Він же консультує щодо прокладення головного колектора на Ближніх Млинах.

У січні 1914 року Гарріс в Одесі, живий та все ще активний. Він навіть укладає угоду про розвідку покладів залізної руди на ділянках у Катеринославській губернії. Ціна питання – 200 тисяч рублів. 

Коли і як Гарріс полишив Одесу, сказати важко. Навесні 1918 року він іще був тут, бо в березні укладено документ про продаж ним за 1200 рублів ділянки землі при селі Крива Балка громадянці Рашель Мошкевич. Це останній відомий нам факт про блискучого інженера з великим розмахом, бізнесмена та промисловця Едмунда Гарріса.